Після війни прийшла хвороба: історія переселенки з Донеччини, яка подолала гострий лейкоз

Іванні Терьохіній 46 років. Вона все життя прожила в Покровську на Донеччині, працювала перукаркою, виховувала двох дітей і будувала звичне мирне життя. У березні 2022 року жінка евакуювалася до Львова, а її чоловік того ж дня пішов на фронт. Через два роки після переїзду Іванна дізналась про те, що в неї онкологічний діагноз — гострий лейкоз. Сьогодні вона перебуває в ремісії та продовжує лікування.

«В один день чоловік поїхав на війну, а я — в евакуаційний потяг»

До повномасштабного вторгнення життя Іванни мало звичний ритм. Вона працювала чоловічою перукаркою, її чоловік виготовляв меблі, син навчався в Харкові, а донька ходила до школи. Батьки жили недалеко від неї, тож часто навідувались до них в гості.

Та після початку повномасштабного вторгнення сім’я роз’їхалась з Покровська у різних напрямках. Спершу виїхали діти Іванни — Владислав і Торіка. Вони поїхали у Дрогобич до родичів. Пізніше в березні одного дня Іванна сіла на евакуаційний потяг до Львова, а її чоловік Анатолій пішов до війська і воював у складі 54-ї бригади — спочатку на Мар’їнському, потім на Сіверському напрямку. Батьки Іванни переїхали до Львова у 2024 році: тато жінки працював на котельні у Покровську, але ситуація в місті погіршувалась, тож вони теж виїхали.

«Я стригла клієнта, коли прилетіло в сусідній мікрорайон. Будинки просто знесло. Мені страшно досі. Я не розумію, як до такого можна звикнути», — героїня згадує останні дні в Покровську.

Кінцевою зупинкою евакуаційного поїзда був Львів, там Іванна і зупинилась. Жила деякий час із племінницею, а пізніше родичі запропонували, щоб діти Іванни поїхали жити із нею у Львові, а племінниця поїхала у Дрогобич до своїх батьків.

Тут і почала облаштовувати життя: через місяць після приїзду почала працювати в салоні перукаркою. Згодом змінила місце роботи та працювала в салоні «Венеція». Тут познайомилась із новою власницею салону Мирославою. Жінка стала близькою людиною для Іванни та допомагала їй в найважчі часи, коли та захворіла на рак крові.

Перші симптоми

Навесні 2024 року Іванна почала відчувати дивний біль.Спочатку болів поперек. Але потім почала боліти права нога.

«Я думала, що це защемлення нерва. Далі заболіла ще й ліва рука аж до плеча. Лікарі сказали, що треба зайнятись плаванням і зробити масаж».

Лікарі спершу не бачили серйозної проблеми. Жінка неодноразово здавала аналізи крові. Каже, що там були підвищені лімфоцити. Згадує, що десь 10 разів здавала аналізи крові, поки один із медиків не порадив звернутися до гематолога. І в лікарні жінці сказали: «Ви наш пацієнт».

Іванна згадує, що запитала тоді в лікарки, чи це онкологія. Лікарка сказала, що цей медичний заклад — інститут патології крові, тобто тут у всіх пацієнтів онкологічний діагноз. Далі аналізи відправили в Київ для підтвердження діагнозу. Спершу лікарі припускали, що це лімфома. Та остаточним діагнозом став гострий лейкоз.

Сто днів між життям і смертю

Аналіз крові показав, що у крові 78% бластів. Коли зробили пункцію кісткового мозку, то там виявилось 99% бластів. Бласти — це незрілі кров'яні клітини, які продукуються в кістковому мозку. Надалі вони перетворюються на еритроцити, лейкоцити та тромбоцити.

Іванну госпіталізували у важкому стані. Після першої хіміотерапії у жінки розвинулась пневмонія, яку довго не могли вилікувати. Пацієнтка була підключена до кисню, але і з ним їй було важко дихати.

Вона погано пам’ятає той період лікування, адже була у важкому стані, не могла встати з ліжка, майже не їла нічого.

«За тиждень я схудла на 10 кг тоді. У мене просто з'їло всі м'язи. Я їла лише лохину, куван і виноград. Оце була моя їжа. Я не хотіла нічого, але хоча б це їла», — згадує героїня.

Розповідає, що було дуже важко психологічно, навіть були думки про суїцид. Каже, що якби могла вставати з ліжка, то стрибнула б з 5-го поверху лікарні:

«Я кожен вечір молила Бога: забери мене. Нащо ти мене так мучиш? Хотілося просто не прокинутися вранці».

Найбільшою підтримкою жінки у цей період став її чоловік Анатолій. Саме перед тим, як жінка захворіла, чоловік проходив реабілітацію після операції. Тож був із жінкою весь цей час. Іванна згадує, що він був біля її ліжка днями й ночами, весь час був на зв’язку з лікарем, медсестри у відділені його полюбили, бо він сам навчився переставляти крапельниці, міряти тиск та сатурацію сусідкам по палаті, приносив кисневі балони в палату, щоб у дружини весь час був кисень.

«Він був зі мною всі сто днів зранку до ночі. Казав: "Ми ще на Говерлу підемо". Без нього я б не впоралася», — розповідає героїня.

Також жінку підтримують її діти. Коли Іванна підстриглась налисо, бо під час хіміотерапії волосся випадає майже повністю, її син також зробив собі стрижку як в мами. А донька приносила в лікарню мамі м’які іграшки, щоб покращити настрій жінки. Дуже допомогла жінці Мирослава, власниця салону, де працювала героїня. Вона за фахом лікарка-терапевтка, з колишнього салону зробила лікарський кабінет, і за потреби ставить Іванні крапельниці, уколи і додатково консультує.

Під час лікування жінці вливали донорську кров 8 чи 9 разів, зараз їй важко згадати точно. Згадує, що якби не ця кров, то лікування було б практично неможливим. Тоді в жінки гемоглобін був 60-70 г/л, а це дуже низький показник. Тож донорська кров допомагала підняти його під час лікування. В гематологічному відділенні крапельниці з донорською кров’ю завжди ставили комусь із пацієнтів, потреба в донорській крові для людей з раком крові є постійною.

«Перший раз вливати кров було страшно, тому що казали, що може бути будь-яка реакція організму. Може не прийняти або може бути алергічна реакція. Медсестра Надя, після того, як підключила мене до пакета з кров’ю, не відходила перші хвилини, щоб подивитись, що все добре», — розповідає Іванна.

Через декілька місяців після початку лікування чоловік розповів жінці, що завідувач гематологічного відділення казав йому, що з такими аналізами й з таким станом і діагнозом майже неможливо вижити, й що дуже малоймовірно, що жінка вибереться з цього і буде жити. Каже, що всі у відділені думали, що вона не виживе, бо стан був критичним.

Але через декілька тижнів після першої хімії лікар зробив повторну пункцію кісткового мозку. Результати показали, що там не виявлено бластів взагалі. Лікар не зміг повірити, тому зробили повторну пункцію. Результат той самий — бластів в кістковому мозку не було. Згодом негативним виявився і показник мінімальної залишкової хвороби (MRD), який свідчить про дуже хороший прогноз.

«Тоді я ще не до кінця розуміла, що це означає. Просто була надто слабка. Усвідомлення прийшло пізніше».

Це стало початком ремісії Іванни. Тоді з лікарні Іванна практично не виходила сто днів. Зараз лікування продовжується, бо при гострому лейкозі важливо закріпити результат, щоб зменшити загрозу рецидиву.

«Я не живу страхом рецидиву»

Сьогодні Іванна продовжує проходити курси підтримувальної хіміотерапії. Попереду ще лікування, але вона намагається не концентруватися на думках про можливість рецидиву.

«Можна жити й щодня боятися, що на голову впаде цеглина. А можна просто жити. Буде рецидив чи не буде — ніхто не знає», — каже вона.

Лікар казав Іванні, що варто зробити пересадку кісткового мозку, щоб зменшити ймовірність рецидиву в майбутньому. Але наразі жінка не наважується зробити це, бо, на відмінно від донорів, для реципієнта є багато ризиків після пересадки кісткового мозку.

В Україні є Український реєстр донорів кісткового мозку UBMDR, який займається реєстрацією потенційних донорів кісткового мозку. Долучаючись до реєстру, ви можете потенційно врятувати життя людині із раком крові.

Мрія про Говерлу і риболовлю

Наразі Іванна хоче завершити лікування, повернутися до роботи й колись мати власне житло. А ще — поїхати на риболовлю.

«Завезіть мене кудись на берег і залиште на три дні. Мені більше нічого не треба. Я просто хочу сидіти з вудкою і дивитися на воду», — замріяно розповідає героїня.

І ще одна мрія залишається незмінною: «Ми з чоловіком обов’язково підемо на Говерлу. Просто трохи пізніше».

***