Історія
Реставрація життя: як переселенка із Луганщини перетворила хобі на власну справу
У перші місяці повномасштабного вторгнення Наталія Черна втратила батьків і дім у Сіверськодонецьку. Переїхавши до Кам’янця-Подільського, вона довго не могла оговтатися від пережитого. Саме там давнє захоплення реставрацією меблів допомогло їй повернутися до життя, а згодом стало власною справою.
Своєю історією вона поділилася зі Східним Варіантом.
«Можливо, ти спробуєш ще»
На початку 2022 року життя Наталії оберталося навколо одного — боротьби за здоров’я матері. Лікарі діагностували онкологію, тож родина шукала можливості для порятунку: консультувалася з фахівцями й готувалася до терапії. Занурена в ці клопоти, Наталія майже не стежила за новинами.
28 лютого Сіверськодонецьк опинився під російськими обстрілами. Київ, де мати мала пройти лікування, вже не міг прийняти пацієнтку, тож родина вирушила до Одеси.
«Ми були зосереджені лише на тому, щоб урятувати маму. Здавалося, все інше вже не має значення», — згадує Наталія.
Та дива не сталося. Після поховання матері Наталія разом із сестрою та племінником переїхала до Кам’янця-Подільського. Саме в день приїзду прийшла звістка про загибель батька.
Наталія зізнається, що ці події просто розчавили її. Керівництво компанії з розумінням поставилося до ситуації: її підтримали та надали роботу в Кам’янці-Подільському. Це давало змогу хоч якось триматися, але не рятувало від внутрішнього болю.
Одного дня, коли чоловік був у відпустці, він запропонував заїхати до будівельного магазину, мовляв, треба дещо купити. Та замість цього підвів її до шліфувальної машинки й тихо сказав: «Можливо, ти спробуєш ще раз».
«Мене це дуже розчулило. Він наче знав, чого я прагнула. Хотів, щоб я не опускала рук, намагався повернути мене до життя», — ділиться Наталія.
Від зеленого дивана до редизайну кухні
Любов до оновлення речей жила в Наталії ще з дитинства. Її батько був столяром і майстром на всі руки. Доньок ремеслу спеціально не навчав і до майстерні не кликав — не хотів, щоб вони слухали чоловічу лайку чи привертали до себе зайву увагу працівників. Проте ніколи не забороняв брати інструменти й майструвати самостійно.
«Треба інструменти — бери, йди та роби! Та в майстерні нема, що вам робити!» — згадує Наталія.
Перший серйозний редизайн вона зробила ще підліткою.
«У нас був старий диван зеленого кольору. Вдома лежали без діла дві шкіряні дублянки, і ми з сестрою вирішили дати меблям друге життя. Обтягнули ними диван, зробили шкіряні підлокітники, а потім так само оновили крісла», — розповідає Наталія.
Після цього були пуфи, тумби та інші дрібні предмети. Коли жила в гуртожитках чи орендованих квартирах, жінка шукала прості способи зробити тимчасове житло затишнішим. Одного разу кума перефарбувала стару шафу крейдяною фарбою — і ця ідея захопила її настільки, що вона теж почала експериментувати: спочатку декорувала вазони й кашпо, а згодом узялася й за меблі.
Захоплення поступово ставало справою, якій Наталія віддавала весь вільний час: дивилася майстер-класи на YouTube, купувала перші інструменти, а згодом орендувала бокс в гаражному кооперативі. У власній квартирі самостійно перефарбувала кухонні фасади, навчилася відновлювати пошкоджені елементи меблів і ремонтувати ДСП, зіпсоване вологою.
До Кам’янця-Подільського Наталія приїхала не лише з багаторічним досвідом роботи в торговельній компанії, а й із цим давнім захопленням — саме воно згодом допомогло їй почати все заново.
Тисяча зубочисток заради результату
Наталія облаштувала невеликий робочий куточок у підсобному приміщенні на першому нежитловому поверсі будинку, де орендувала житло. Власники не заперечували. Умов майже не було, перші роботи доводилося фарбувати просто на підлозі.
Першою річчю, яку вона взялася оновлювати, стала стара тумба, куплена через OLX.
«Мені дуже хотілося її відреставрувати. Але нічого не виходило, тому я просто її перефарбувала. Уже трохи пізніше придбала навчання з редизайну меблів, і тоді почався мій справжній шлях», — згадує Наталія.
Відтоді життя перетворилося на безперервне навчання: онлайн-інтенсиви, де окрім теорії обов’язково треба було відновити конкретний предмет. Для підсумкової роботи вона попросила старий радянський стіл у чоловіка, який одним із перших прихистив їх після евакуації до Кам'янця-Подільського.
У столу була відламана ніжка. Саме тому під час навчання роботу жартома називали «шкутильгавим». Після реставрації наставниця сказала, що це вже зовсім інший предмет, і почала називати його «Красенем зі Сходу» — на честь майстрині із Сіверськодонецька.
«Його ніжки були дуже пошкоджені шашелем — усі в дірочках. Одна взагалі трималася на великому цвяху. Щоб закрити всі отвори, я витратила понад тисячу зубочисток: кожну змащувала клеєм ПВА, вставляла окремо, обрізала й шліфувала. Це була дуже кропітка робота», — розповідає майстриня.
Мотивувала не лише сама робота, а й бажання якось віддячити людям, які прихистили її родину після евакуації.
«Дуже хотілося, аби у них залишилося щось на згадку про мене. З цією роботою я взяла участь у конкурсі — і несподівано перемогла. Це стало для мене справжнім поштовхом», — ділиться Наталія.
Після цього Наталія почала їздити на майстер-класи до Києва та Одеси, проходити нові курси й дедалі глибше занурюватися у професійну реставрацію.
Відпустка на роздуми та власна справа
Попит на такі роботи Наталія відчула швидко: переселенці, які винаймали житло, хотіли зробити його затишнішим за помірні кошти, обираючи унікальний дизайн замість масмаркету. Майстриня зізнається, що у цій сфері досі доводиться стикатися зі стереотипами — чоловіки часто з недовірою ставляться до жіночої роботи, хоча після перших результатів цей скепсис зникає. Наразі найбільшу довіру вона відчуває саме від жінок, які й формують основу її замовлень.
Переломним моментом стала вимога керівництва переїхати до Харкова. Після пережитого під час евакуації Наталія не була готова до такого кроку. Взявши відпустку на роздуми, через два місяці у 2024 році вона звільнилася. А вже у 2025-му — оформила ФОП і придбала професійний курс із реставрації.
Справжня школа реставрації
Наступним етапом став курс із професійної реставрації. Його наставниця одразу попередила: для практики кожна учениця має знайти предмет у настільки занедбаному стані, щоб під час роботи довелося опанувати максимум технік.
«Наталю, знайди предмет, над яким ти будеш плакати. Я маю дати тобі максимум знань!» — пригадує вона слова наставниці.
Пошуки затягнулися, аж поки не знайшлося старе трюмо з ризького гарнітура, яке колишній власник багато років зберігав у сараї.
Робота над ним стала справжньою школою реставрації: Наталія вчилася знімати старе покриття, переклеювати шпон, відновлювати втрачені декоративні елементи, виготовляти реставраційний віск і шелак. Під час транспортування пошта загубила одну з передніх ніжок. Тож Наталія розпиляла навпіл ту, що залишилася, відтворивши відсутню деталь. Обидві ніжки вона зробила знімними — так трюмо стало зручніше перевозити.
Жінка вирішила не обмежуватися відновленням первісного вигляду: оскільки тумба була низенькою і без дзеркала, вона узгодила з наставницею додаткові доробки — нові високі ніжки, декоративну «спідницю» та корону, щоб річ стала повноцінною частиною інтер’єру. На додаткові матеріали — сосновий брус для нових деталей — грошей було обмаль.
«Моя задача була зробити все з першого дубля, тобто без відходів. Я не мала права помилитися, тому що не було коштів на закупівлю нового матеріалу», — пригадує майстриня.
Маючи під рукою лише лобзик і ручний фрезер, вона вперше власноруч вирізала складні елементи, задекорувавши сосну так, ніби це вартісна деревина. Іспит було складено успішно.
150 тисяч від рідного міста та власний сайт
Обсяг і складність замовлень зростали, а разом з ними — і потреба в професійному обладнанні. Придбати все самостійно виявилося непросто: вона орендувала житло на новому місці, і вільних коштів на великі покупки бракувало.
У 2025 році Наталія подала бізнес-план на міжнародну грантову програму від організації Help і навіть пройшла до другого туру. Але їй відмовили, віддавши перевагу проєктам для підтримки обороноздатності країни. Невдача не зупинила майстриню, і у 2026 році вона спробувала знову.
Це була фінансова допомога від Сіверськодонецької міської військової адміністрації на розвиток власної справи. Написавши та успішно захистивши бізнес-план, жінка отримала 150 тисяч гривень.
«На ці кошти придбала EcoFlow для підтримки електроенергії в майстерні під час блекаутів. Це найголовніше, тому що коли береш замовлення — це велика відповідальність, є терміни. Я маю працювати безперебійно», — ділиться жінка.
Решту грантових коштів вона інвестувала в обладнання майстерні — придбала фрезерувальний і розпилювальний верстати, стрічкову пилку, будівельний пилосос та робочий стіл. Нове обладнання не лише пришвидшило реставрацію, а й відкрило можливість для власних виробів — дерев’яних ліхтарів і столиків-підносів, які Наталія продає на сайті, зробленому самотужки.
«Вести власну справу самотужки в умовах переміщення — завдання не з легких. Я, по суті, працюю на трьох роботах: веду побут, підтримую рідних — їм так само важко, — а паралельно майструю, створюю простір для творчості та самостійно займаюся просуванням», — зізнається дизайнерка.
Для адаптації контенту в соцмережах їй довелося навіть закінчити курси з мобільного відеомонтажу.
Опора у спільноті
У липні Наталія побувала в Києві на першій в Україні національній премії DIY Culture Award, яка відзначає майстрів апсайклінгу та популяризаторів свідомого редизайну. Неочікувано для себе вона опинилася серед номінантів у категорії «Реставратор року».
Однією з умов церемонії було показати себе через професію.
«Якби мені хтось кілька років тому сказав, що я прийду на офіційну церемонію нагородження в зачісці з пилкою, різьбленими деталями від старої шафи на костюмі та сумочкою зі звичайної дерев'яної шкатулки, я б точно не повірила. Але саме таким був дрес-код — показати себе через свою професію. І тоді я зрозуміла, що найкращі аксесуари для реставратора вже давно лежать у майстерні», — розповідає Наталія.
Нагороду вона не здобула. Проте, каже, головною цінністю стали знайомства й підтримка професійної спільноти, де майстри охоче діляться досвідом і допомагають тим, хто лише починає свій шлях.
«Бувають моменти, коли опускаються руки від зневіри, коли люди не зовсім розуміють, до чого ти йдеш. Але найголовніше, що я б побажала людям — особливо переселенцям, а також хлопцям і дівчатам, які захищають нашу державу: не опускати рук, вірити в себе, йти до своєї мети незважаючи ні на що. Дивлячись на війну, просто не опускати рук, цінувати себе і творити», — підсумовує Наталія.
Сторінка майстрині в Інстаграм, ознайомитися із власними виробами Наталії можна на сайті.
***
Тарантіна Ольга
