Від шкільної дошки до мовного клубу: як вчителька з Костянтинівки знайшла нове покликання в Дніпрі

25 років в одній школі, втрачений дім і нова місія — навчати української мови не лише дітей, а й дорослих. Історія Яни Чуфицької — вчительки, яка втратила домівку, але знайшла силу допомагати іншим, у матеріалі Східного Варіанту.

Покликання з дитинства

Яна Чуфицька народилася в Костянтинівці Донецької області. Ще дитиною вирішила: буде вчителькою. Це не було випадковим вибором чи батьківською настановою — професія подобалася так сильно, що інший шлях навіть не розглядався.

Після закінчення школи вступила до Слов'янського педагогічного університету на спеціальність початкове навчання, українська мова та література. Отримавши диплом, повернулася до рідного міста. Одружилася, народився син.

У 2000 році розпочала працювати в Навчально-виховному комплексі. Не змінювала закладу жодного разу.

Життя в невеликій Костянтинівці було простим, але наповненим сенсом: уроки, родина, книжки, дитячий сміх у коридорах школи. Яна мріяла впроваджувати нові методики, брати участь у проєктах для розвитку школи, подорожувати з родиною та допомогти синові здобути гідну освіту.

Костянтинівка: між спокоєм та війною

У 2014 році Костянтинівка лише побічно відчула війну. Наприкінці квітня озброєні сепаратисти захопили адміністративні будівлі — міську раду та відділення поліції, але втримали їх недовго. Українські сили швидко відновили контроль, і місто повернулося до звичного ритму.

«Передумов великої війни ми теж не бачили. Радше, не хотіли вірити. Напередодні, у понеділок, я розмовляла з батьками своїх учнів, які говорили, що виїжджають. Вони попереджали: буде війна, а я відповідала — та ні, цього не може бути. Тоді тато перебував у лікарні з ковідом, і в мене були інші турботи», — згадує Яна.

Ранок 24 лютого почався з вибухів. Тоді й усвідомили: почалося.

«Син на той момент навчався в Харкові. Дивом йому вдалося виїхати 24 лютого — до того, як перекрили дороги. Батько його сусіда по гуртожитку вивіз хлопців на своїй машині до Краматорська, звідти чоловік забрав сина додому», — розповідає вона.

У місті не було паніки — радше розгубленість і нерозуміння, що робити. Люди скуповували продукти в магазинах, на автозаправках вишиковувалися черги, у банкоматах закінчилися гроші.

Але за два тижні пристосувалися. Облаштували укриття в підвалі власного будинку — перенесли туди воду, свічки, продукти. Школа продовжила роботу — щоправда, в онлайн-форматі.

Обстріли не стихали — вибухи щодня.

«Було моторошно. Гуркіт стояв такий, що здавалося, земля здригається», — зазначає Яна.

Сподівалися, що ось-ось усе закінчиться, але дива не сталося. 5 квітня 2022 року родина виїхала до Дніпра. Залишали улюблений клас, книги на полицях, фотографії на стінах, кожен знайомий куточок. Спочатку чоловік вивіз Яну з сином, потім повернувся по батьків.

Того ж року вони ще кілька разів їздили до Костянтинівки. Але після того, як ракета влучила в сусідню домівку, а Яна отримала контузію — не поверталися.

Згодом згорів і їхній дім. Сьогодні в тому районі майже не залишилося цілих будинків.

«Повернутися більше нема куди», — підсумовує жінка.

Нове життя

Дніпро зустрів привітно. Гуманітарної допомоги вистачало, документи оформили швидко. Батьки оселилися у родичів, Яна з чоловіком та сином винаймають житло. Вона продовжила працювати онлайн у костянтинівській школі — вести уроки для учнів, яких війна розкидала по всьому світу.

Але просто викладати онлайн було замало. Хотілося чогось більшого.

«На війну я не можу піти. Ми донатимо, але мені хотілося бути корисною. Хоч якось допомагати», — ділиться вчителька.

Мовний клуб

У вересні 2022 року директорка школи Олена Загребельна зателефонувала з несподіваною пропозицією. У Дніпрі відкрився центр допомоги переселенцям Краматорського району «МиРазом». Там планували організувати мовний клуб для дітей — не звичайні уроки, а заходи, де малеча могла б спілкуватися, вчитися, відпочивати. Вона не вагалася ні секунди.

«Заняття не схожі на звичайні шкільні уроки — це презентації, малюнки, інтерактив. Наприклад, цікавинки фразеології — коли крилаті вирази та ідіоми розглядають не за підручником, а через гру та спілкування», — розповідає Яна.

На одне заняття приходить 10-15 дітей. Але найбільше її вражає інша аудиторія — дорослі. Цього року в «МиРазом» організували клуб для тих, хто хоче навчитися розмовляти рідною мовою. Люди віком від 45 до 75 років приходять на заняття щосуботи.

«Тут не лише опановують мову, а й знаходять спільноту, відчуття, що вони не самі. Вони вчаться слухати, говорити, довіряти. Це більше, ніж уроки — це маленька спільнота, де кожен важливий», — пояснює вона.

Також у центрі працюють ще четверо педагогів з Донеччини: двоє вчителів української мови та двоє — англійської.

Менеджерка центру

Влітку 2023 року Яна почала працювати ще й менеджеркою центру два дні на тиждень.

Реєструє відвідувачів, видає гуманітарну допомогу, консультує переселенців. Може перенаправити, підказати, де знайти житло, як оформити пільги, де отримати допомогу.

Зустрічає тих, кого виснажила не тільки дорога, а й пережите — вибухи, руйнування, розгубленість на новому місці. Та варто лише кільком словам пролунати по-людськи, з теплом, і в очах з'являється довіра.

«Приїжджають різні люди. Кожна особистість — своя історія», — зазначає жінка.

При цьому вона залишається класною керівницею та головою профспілкового комітету в костянтинівській школі, продовжує вести онлайн-уроки.

«МиРазом»

Нещодавно центр відсвяткував свою третю річницю.

«Це місце, де біль, втома й тривога поступово перетворюються на надію і нові сили. Тут можна отримати справжню підтримку», — каже Яна.

Команда центру консультує з соціальних, юридичних та медичних питань, допомагає з працевлаштуванням, проводить освітні заходи, надає психологічну допомогу. Окрім мовних занять, з відвідувачами працюють психологи, нутриціологи, діють різні клуби за інтересами.

Те, що тримає

Історія Яни Чуфицької — про те, що покликання не зникає навіть тоді, коли зникає все інше. Можна втратити дім, але не себе. Справжній педагог навчає не лише в класі, а й там, де потрібне слово підтримки чи просте людське тепло.

Війна забрала спокій і плани, але не головне — щирість, здатність допомагати, віру, що світло повернеться. Волонтерство стало частиною її життя, новою опорою, яка не дозволяє впасти.

«Що тримає? Віра в перемогу. Надія. Уперте відчуття, що правда переможе. Війна закінчиться, я хочу мати сили відбудувати свій дім на своїй донецькій землі», — каже Яна.

Познайомитися з діяльністю центру «МиРазом» можна на сторінці організації в соціальних мережах.

Читайте також: Коли біль стає силою: як переселенка з Покровська створює спільноту взаємопідтримки на Київщині