Історія
Пісня словʼянця, яка однією з перших зазвучала у космосі: про життєвий та творчий шлях Михайла Петренка
«Дивлюся на небо, та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю» – такими рядками починається один з найвідоміших українських віршів епохи романтизму. Пізніше композиторка Людмила Александрова поклала слова на музику, а музикант і хормейстер Владислав Заремба обробив композицію для голосу і фортепіано.
Родина дворян, яка походила зі Словʼянська
Досі остаточно невідомо, чи дійсно Михайло Петренко народився у Словʼянську. Однак саме до цієї версії схиляються дослідники та місцеві краєзнавці. Річ у тім, що не існує документального підтвердження, що поет народився саме на території сучасного міста. Однак є архівне підтвердження, що його батько, Микола Дмитрович Петренко, походив з дворян, проживав у Словʼянську і служив у Словʼянській міській ратуші. Станом на 1817, рік народження поета, Микола Петренко служив губернським секретарем ратуші.
Дід Михайла, Дмитро Петренко, у 1789 році одружився з дочкою купця зі Словʼянська Ксенії Пʼятирубльовій, про що є запис у метричній книзі Введенської церкви Тору. Їхні шестеро дітей, у тому числі батько поета Микола, народилися у Словʼянську, про що йдеться у записах міської Воскресенської церкви.
Тож, цілком ймовірно, що Михайло Петренко дійсно народився у місті Словʼянськ, в ратуші якого тоді працював його батько.
З високою ймовірністю прапрадідом Михайла Петренка був Данило Петрович Петренко – козак Ізюмського слобідського козачого полку в сотні міста Тор. Такі дані з біографії поета-романтика наводить його праправнук Олександр Петренко у збірнику «Михайло Петренко: життя і творчість».
За припущеннями, як мінімум з 1833 року Михайло Петренко проживав у Харкові, а у 1837 році вступив до Імператорського Харківського університету (нині – ХНУ ім. В. Каразіна) на юридичний факультет. Навчання оплачувала його родина. З липня 1844 року вступив на службу в Харківську Палату кримінального суду. У 1847 році Михайла призначили у Вовчанський повітовий суд секретарем, а у 1849 – перевели у місто Лебедин прокурором. У Лебединському земському суді він служив до самої смерті (1862 року).
У 1853 році його нагородили чином титулярного радника, а у 1856 – медаллю другого ступеня «В пам’ять війни 1853-1856 рр.).
Був одружений на дворянці Анні Миргородовій, з якою мали пʼятьох дітей. Однак дві дочки, Варвара та Людмила, померли у ранньому віці.
Михайло Петренко помер 25 грудня 1862 року у віці 45 років від лихоманки. Його відспівали в Миколаївській церкві міста Лебедин, а поховали на міському кладовищі.
Один з найяскравіших представників Харківської школи романтиків
Попри багаторічну юридичну службу, Михайло Петренко увійшов в українську історію передусім як поет епохи романтизму і є одним з найяскравіших представників Харківської школи романтиків.
Вперше його вірші, у тому числі відомий «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» з першою назвою «Недоля», були надруковані у 1841 році в поетичному альманасі «Сніп». У 1943 році вийшов український літературний збірник «Молодик» видавця Івана Бецького, куди увійшли вірші поета «Вечір» та «Батьківська могила».
У 1848 році вірші Михайла Петренка видали в «Южном русском зборнике», куди увійшли твори «Думи мої, думи мої…», «Весна», «Словʼянськ», «Тебе не стане в сих містах», «Туди очі мої, туди моя думка», «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…». Тут також вдруге надрукували вірш «Дивлюся на небо, та й думку гадаю…»:
«Дuвлюся на небо, та й думку гадаю,
Чому я не сокил, чому не ли́таю,
Чому мени, Боже, тu крuльлив не дав?
Я землю-б покuнув и в небо зли́тав!»
Особливої уваги заслуговує вірш «Словʼянськ», в якому поет демонструє любов до міста свого дитинства:
«Ось-ось Слов’янськ! Моя родина!
Забилось серденько в грудях,
Пригнулись до землі коліна,
А очі плавають в сльозах!
Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині».
Вірш Михайла Петренка «Дивлюся на небо…» на музику поклала композиторка Людмила Александрова, а музикант і хормейстер Владислав Заремба обробив пісню для голосу і фортепіано.
12 серпня 1962 року в космічний політ з Байконуру рушив корабель «Восток-4». На борту був перший космонавт українського походження Павло Попович та його колега Андріян Ніколаєв. Під час одного з сеансів радіозвʼязку з космонавтами, присутні в Центрі управління польотами почули пісню «Дивлюсь я на небо…» у виконанні Павла Поповича. Існує думка, що він заспівав її для головного конструктора Сергія Корольова, знаючи, що вона йому подобається.
Тож однією з перших виконаних у космосі піснею стала «Дивлюсь я на небо» за віршами словʼянця Михайла Петренка.
***
Інга Павлій
