«Мы ждем, потому что вера дает жизнь»: как родители пропавшего без вести военного уже более года ищут сына

27 січня 2024 року розділило життя сім’ї Гудименків із Сумщини на «до» та «після». Саме тоді їх молодший син Євгеній зник безвісти.

З того дня розпочалося інше життя — життя між дзвінками, поїздками до інстанцій, зустрічами з побратимами. Батьки Євгенія розповіли, як вже понад рік продовжують пошуки сина.

«Я не буду чекати вдома, поки мене заберуть»

Євгеній Гудименко, він же «Берлін», пішов на війну у 26 років. До цього він закінчив училище з червоним дипломом, працював у Німеччині та мріяв відкрити власний бізнес. Батьки розповідають, що Женя з самого дитинства був непосидючою та впертою дитиною:

— З самого малечку він мав якісь пригоди. Першу травму отримав, коли йому було трошки більше року: собака залишила шрам на лобі, який додавав йому родзинки вже у дорослому віці. Коли виріс, то зберіг свій характер – попри все він завжди стояв на своєму. Навіть коли він зібрався на фронт, ми розуміли, що це остаточне рішення, — розповідає Наталія.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Євгеній пішов до лав територіальної оборони. Після пів року служби «Берлін» вирішив піти на фронт. Ще до війни Євген мав переломи обох ніг та титанові пластини. Через це його не допускали до служби.

— Женя сказав «Я не буду чекати вдома, поки мене заберуть». До військкомату він звертався наполегливо: «Я вас не розумію. До вас добровільно приходять вмотивовані хлопці, а ви не хочете їх брати». У нього був хист до воєнного мистецтва, він дуже хотів потрапити у штурмові війська, — пригадує Віктор.

Євгеній потрапив на навчання за кордоном, згодом — до 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, став командиром групи та працював на Запорізькому напрямку. Під час бойового завдання він отримав поранення, після лікування та реабілітації повернувся на службу та продовжив штурмові дії на Запоріжжі.

«Останній дзвінок»

Перед останнім бойовим виходом Євгеній попередив: п’ять днів не виходитиме на зв’язок — буде «на роботі». Але цього разу зв’язку не було й після того.

— Ми почали хвилюватися, коли син так і не подав звістки після «роботи». Через декілька днів його старший брат та друг повідомили, що Жені немає. Тоді ж зателефонував його командир та сказав, що наш син загинув… — пригадує мати.

Але доказів не було. Ані тіла, ані свідків. Для батьків це означало одне: треба шукати. Самостійно.

Почали з усього доступного: здали зразки ДНК, звернулися до поліції, СБУ, Національного інформаційного бюро, Червоного Хреста, Уповноваженого з прав людини та до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Усюди — одна відповідь:

«Тіла не знайдено, у полоні не значиться. Статус — зник безвісти».

«Віра дає життя»

Життя родини з того часу кардинально змінилося. До щоденних справ додалися нові — акції на підтримку зниклих безвісти, спілкування з командуванням бригади, координація з іншими родинами, моніторинг, зустрічі.

— Ми не самі. Наша головна підтримка – сім’я та друзі Жені. Ну і звісно родини з такою ж ситуацією. За 15 місяців пошуку вони стали ще однією родиною. Координатори бригади створюють чати, де родичі безвісти зниклих підтримують один одного. Там ми ділимося досвідом та спогадами, не даємо падати духом. Разом проходимо через це пекло, — розповідає Наталія.

Сім’я активно долучається до мирних акцій. До них приєднуються друзі Євгена, побратими, знайомі. Також батьки регулярно зустрічаються з представниками бригади, Червоного Хреста, СБУ та Нацполіції. Поступово діалог із державними структурами починає налагоджуватися.

«Берлін» не здався би

Побратими «Берліна» не вірять у його загибель. У соцмережах вони дякують родині за сильного командира та згадують його як лідера, який завжди боровся до кінця.

Навіть з уламковим пораненням він три дні не залишав поле бою, адже не хотів покидати свою групу. В одному з інтерв’ю Євгеній наголошував: «Хороший штурмовик – це той, який іде та виконує завдання. Старий чи молодий, болить у нього щось чи ні – бере і йде нищити ворогів».

За свою службу Євген був нагороджений медаллю «Хрест доблесті». Нагороду забрали батьки. Разом із військовим квитком, десантним беретом і портретом сина вона займає почесне місце у їхній оселі.

— Ми не здаємося. Ми діємо та чекаємо. Війна не гарантує щасливого результату: багато захисників повернулися додому «на щиті». Це дуже складно, але головне – вони вдома. Ми не допускаємо думки, що Жені немає, тому будемо йти до кінця, — наголошує мама Євгенія.

За даними Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, станом на травень 2025 року в Україні понад 70 тисяч людей вважаються зниклими безвісти. За кожним та кожною із них – подібні історії. І поки їх чекають – ці історії живі. 

Авторка: Юлія Колодич