"Якщо до весни дожили – значить, все буде добре": у що вірять і як живуть мешканці прифронтового Добропілля

Умовно безпечна Донеччина та небагато її міст, серед яких були Краматорськ, Дружківку, Слов’янськ та Добропілля, на сьогодні втратили статус бодай якоїсь безпечності. Мала відстань від зони бойових дій означає, що Добропілля регулярно трощать не лише ракети, а й безпілотники, які нерідко «висять» в районі та спостерігають за місцевими. Тож у таких умовах трагічно загинути у власній домівці – абсолютно реалістичний страх місцевих, що доводять некрологи у соціальних мережах після чергового обстрілу міста окупантами. 

«Рівень довіри людей значно підвищився. Поліція для них – друзі, надійні хлопці й дівчата» 

На сьогодні у прифронтовому місті за 20 кілометрів від зони бойового зіткнення живе близько 30 тисяч місцевих жителів, зауважують представники влади. Хоча до повномасштабного вторгнення населення міста трималося в рамках 20 тисяч, після 24 лютого сюди переїхала велика кількість вимушених переселенців із «сірих» чи окупованих територій. Тож для «Добрика», як його інколи по-ніжному називають люди на вулицях, війна посприяла в розвитку міста.

Однак у військовій адміністрації підраховують, що населення після низки ракетних ударів по місту (уже у 2025 році) почало зменшуватися – здебільшого з Добропілля поїхали ті, хто вже планував це зробити, але чекав на «той» момент. Більш рідкісні випадки – коли поліції довелося евакуйовувати у шелтери для переселенців людей старшого віку та маломобільних, які лишилися без житла або не можуть і надалі жити у понівечених стінах свого дому. 

«Зараз заявок на евакуацію у нас майже немає. Люди здебільшого їдуть самі – переважно ті, у кого є діти, або молоді люди. Всі інші лишаються, бо в нас і світло, й газ, і вода є. Так, з перебоями, але всі комунікації ремонтуються відразу після пошкодження, все підтримується в такому стані, щоб не припинялося надання послуг користувачам. Люди живуть, бо й усе працює – і продукти можна купити, і домашню хімію, й отримати гуманітарку. І питання житла, звісно, має силу – бо в багатьох тут якісь квартири чи будинки, і люди бояться за своє майно», – зауважує пані Ольга, працівниця Добропільської міськради.

Водночас правоохоронці, які продовжують нести службу на Донеччині (і, зокрема, в Добропіллі) зауважують, що частина людей старшого віку лишається в місті за принципом «своїх не покину». Це стосується й поліцейських, на яких ті сподіваються. 

«Рівень довіри людей до поліції точно підвищився. Ми для них якщо не друзі, то точно надійні оперативні хлопці й дівчата, які й допоможуть щось полагодити, якщо є нагальна потреба, і у вільний час зайдуть перепитати, чи все добре, якщо людина живе десь неподалік. Населенню надається вся необхідна допомога, евакуація й робота з людьми проводяться. Щодо криміналу в місті – нічого не скажу: буває всяке, але ми все тримаємо на контролі. Ніхто непокараним не лишається», – розповідає Дмитро, добропільський поліцейський.

«Зараз знову сидимо, спимо на спакованих сумках із речами…» 

З батьками неповнолітніх правоохоронці та місцева влада також продовжують діалог з приводу необхідності вивозити дітей подалі від сірої зони. В ідеалі – в інші регіони, де родинам пропонують і житло, й допомогу та підтримку в оформленні виплат. Однак крім тих, хто погоджується на такі умови, є ті, хто повернувся в Добропілля знову або ж просто зараз вагається, їхати чи ще зачекати. 

Тетяна, мама трирічного хлопчика, ще на початку 2024 року планувала з дитиною виїхати в інший регіон. З чоловіком вони придбали приватний будинок у Черкаській області, однак у тому стані, який потребував серйозного ремонту. Дистанційно цим зайнялися батьки чоловіка – вони поїхали облаштовувати нерухомість до приїзду молодої родини. Тоді ж Тетяна зібрала всі речі, які їм могли знадобитися… і нікуди не поїхала.

«Я пам’ятаю, як збирала ті сумки. Дев’ять величезних сумок і коробок, у які я втрамбувала й одяг, і побутові речі, техніку дрібну… Але ремонт затягнувся. Збирала речі я ще взимку, тому весною їх довелося знову перепаковувати. А потім почалися рейди ТЦК, стало страшно за чоловіка. Вирішили лишитися тут, бо навіть якщо й мобілізують – то ближче до дому. Все знайоме, а в Черкаській області я була лише один раз», – пояснює жінка. 

Після того родина збиралася виїхати ще двічі: у вересні 2024 та напередодні Нового року. Восени – через страх лишитися без опалення й, відповідно, острахи, що мала дитина захворіє. Однак коли у квартирі температура піднялася вище 18 градусів – вирішили ще зачекати. А взимку почалися обстріли – і це стало поштовхом до того, аби таки зважитись на переїзд. 

«Свекор ще в січні закупив останні матеріали, щоб облаштувати нашу кімнату, і, в принципі, через кілька тижнів ми можемо їхати туди. Думали ще перечекати, поїхати вже на літо, але крайній обстріл Добропілля… Страшно. Прилітало не так далеко від нас, я з сином дуже злякалися. Тому зараз знову сидимо, спимо на сумках, щоб потім лише завантажити все в машини – і їхати», – каже Тетяна.

На дитячих майданчиках у сонячні дні дітей і справді вистачає. Інколи там грають до десяти дітей, і майже всі батьки у розмові зауважують, що їхати їм нікуди. Тож допоки не почалася примусова евакуація – планують лишатися у Добропіллі, оскільки тут «тримає й робота, й сім’я, і житло». Наприклад, Марина, мама двох дітей, майже кожної тривоги веде дітей у коридор. Родина живе у п’ятиповерхівці, тож ризик потрапляння, каже жінка, менший. Однак зізнається, що якби мала можливість – без сумніву вивезла б дітей. 

«Майже кожну ніч діти сплять у коридорі. Якщо починає завивать (тривога – ред.) о 9-10 годині, то я просто стелю їм там, і ми всі спимо разом. З обох боків по 2-3 стіни виходить, тому це безпечне місце. Вдень теж йдемо в укриття чи намагаємось зайти в якесь приміщення, якщо починається тривога, щоб нічого не прилетіло. Бо ці при**рки ж можуть і вдень дрони пустить, і ракети тут літають регулярно», – каже жінка.

Чоловік Марини – військовий, який несе службу на Донеччині, тож інколи має змогу приїжджати до родини. Поки що не наголошує, аби дружина з дітьми їхала в іншу область, однак про це вони вже розмовляли. 

«У нас є кілька сценаріїв, що робити, якщо щось станеться. Перший – це хапаю дітей і їду до друзів в Ірпінь, а далі – по ситуації. Є можливість виїхати за кордон, але я її не розглядаю, бо хочу бути поруч з чоловіком. А навіть якщо в іншу область переїдеш – то з двома дітьми не наїздишся», – пояснює місцева мешканка.

«Якось же дожили до весни – хочеться вірити, що все буде добре» 

Якщо молодша частина населення все ж змирилася з невеселою перспективою евакуації з міста, то старше покоління й досі не може це прийняти. Людмила Петрівна, 65-річна пенсіонерка з Добропілля, на питання про виїзд починає витирати сльози – вони котяться майже неконтрольовано, коли постає питання, що будинок її батьків, де вона провела майже все життя, доведеться покинути.

Зиму жінка провела вже наодинці – її чоловік помер восени 2024 року. Зараз вона лишилася сама: син – за кордоном з родиною, і туди вона категорично їхати не хоче. Тому сподівається, що нашестя росіян омине Добропілля, а тому з рідних стін не доведеться нікуди їхати.

«Я все життя тут. Куди мені їхать, кому я треба?.. У мене тут все: город, кури, чоловік із батьками поховані. Я ж не покину все. Як це? Тієї осені казали, що буде геть погано в нас ще взимку. Але живі! Дожили до весни – хочеться, щоб усе було добре. Хочеться вірити в це… Може, вони (Трамп та путін – ред.) домовляться про щось і дадуть нам спокійно дожити тут. Скільки горя вже сталось», – бідкається жінка.

Разом з тим жінка визнає: навіть якщо буде оголошена евакуація через близькість росіян – навряд чи кудись поїде. Навіть за умови, якщо їй гарантуватимуть місце у шелтері чи тимчасове житло в іншому регіоні. 

«Я вже життя прожила, мені й так вмирать скоро. Це вам, молодим, треба їхать, а в мене тут і стіни, й кістки залишаться», – каже Людмила Петрівна. 

Зім’яті прильотами стіни та молитви «хоч до когось»: у що вірять в Добропіллі, коли летить черговий снаряд? 

Стіни майже всіх і приватних, і багатоквартирних будинків у Добропіллі понівечені щонайменше вибуховими хвилями. Крім них регулярно «докладаються» до цього й уламки від ракет і дронів, і частинки покрученої арматури та розмірами з людські частини тіла бетонні уламки. Вирви від прильотів зяють поруч із заселеними будинками, в яких ще чуються розмови про «просте й мирне»: що приготувати на вечерю, що купити в магазині та що розповіла сусідка про свою родичку з іншого краю України. У таких, здавалося б, дрібних деталях криється сподівання, що Добропілля лишиться українським та відносно цілим – настільки, аби в ньому можна було продовжувати жити й не думати щомоментно, що за 20 кілометрів від квартири окупанти штурмують позиції українських захисників.

Щоправда, абстрагуватися від цих думок неможливо навіть у сонячних, «тихий» (без обстрілів) день. Оскільки майже всі вулиці міста мають свіжі пам’ятники-рани про «руський мир» росіян: випалені вщент квартири, вибиті чи «видуті» несучі стіни вибуховою хвилею, арматуру, яка загрозливо коливається при найменшому вітрі й погрожує зірватися й розбитися на дрібніші залізні частини. Це – реальність, в якій доводиться виживати у Добропіллі: зловісна, небезпечна та ризикова. Особливо – для тих, хто сподівається лишатися у своєму місті до останнього.

У розмовах із журналістами містяни зізнаються: вони не завжди знають, кому моляться і в кого просять тиші, коли на Добропілля летить черговий КАБ чи інша російська ракета. Хоча моляться, – інколи за звичкою, а інколи – в щирому сподіванню, що хтось почує їхнє звертання й «відведе» снаряд. 

«Я вже хоч комусь готова молиться, аби це припинилося. Діти вмирають, молоді хлопці й дівчата, яким ще жити й жити. Має ж хтось це почуть, припинить цей жах!.. Тому молюсь, прошу ще день, щоб пожити, щоб всі цілі були. Видно, хтось і чує, як досі жива», – ділиться Людмила Петрівна, пенсіонерка.

***