Була похована у братській могилі. Онука маріупольської письменниці хоче випустити збірку у пам’ять про загиблу бабусю

Наталя Георгіївна народилася у липні 1935 року, пережила Другу світову війну. Їй було 86 років, коли росія почала повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року. Вона померла у Маріуполі, у підвалі. Не від артилерійського снаряда чи міни. А від жахливих умов, у яких вона була вимушена жити кілька тижнів. 29 березня її серце перестало битися.

Її онука, Ганна Прокопенко, шукала місце поховання бабусі. Наталю Георгіївну поховали у братській могилі у подвір’ї її власного будинку разом з кількома іншими сусідами. Потім окупанти розрили цю могилу і перепоховали тіла на Старокримському кладовищі. Ідентифікувати тіло Наталі Харакоз вдалося лише завдяки папірцю з її ім’ям, який у кишеню її одягу поклала сусідка.

«Східний Варіант» поспілкувався з її онукою Ганною, яка збирає гроші, щоб видати збірку поезій Наталі Георгіївні й таким чином вшанувати та зберегти пам’ять про видатну маріупольчанку.

Любов до письменництва: від бабусі до онучки

Ганна Прокопенко пішла по стопах бабусі. Вона рано зацікавилася поезією, писала вірші з самого дитинства. Її бабуся Наталя Георгіївна також рано помітила цей інтерес. І саме вона привела онуку у журналістику.

У Маріуполі Наталя Харакоз працювала у міській газеті «Приазовський робочий». Певний час це видавництво мале окреме видання для дітей, що називалося «Привет, ребята» (рос.). Перші статті Ганни вийшли саме на його сторінках.

«Спочатку там, а потім вже у “Приазовському робочому” я почала отримувати перші гонорари. Тоді зрозуміла, що моє захоплення може бути не лише для задоволення. Зараз думаю, що якби бабуся тоді мене туди не привела, і якби вона цього не помітила, я б, мабуть, чимось іншим займалась», — вважає Ганна. Вона і зараз працює у журналістиці.

Сама Наталя Георгіївна була представницею етносу греків Приазов'я. Її мати за походженням була урумкою, а тато — румеєм. Це дві етнолінгвістичні групи приазовських греків, яких у 1778 році депортували із Криму. Вони оселилися на узбережжі Азовського моря, де тепер стоїть Маріуполь та селища поблизу нього.

Сама Наталя Харакоз досконало не знала діалектів урумської або румейської мов, але у розмові використовувала окремі слова. Більша частина її творчості присвячена Маріуполю.

«Велику увагу і більшість своїх поезій вона приділяла пейзажам і природі. Багато чого написано про Маріуполь і його море. Загалом вона випустила дев’ять власних збірок, але її вірші друкувалися і в загальних збірках поезій, точну кількість неможливо назвати», — каже Ганна.

З 1967 року Наталя Харакоз працювала у газеті «Приазовський робочий», а з 2001 року очолила літературне об'єднання «Азов’є».

Окрім того, Наталя Георгіївна була громадською діячкою у Маріуполі. За її ініціативи у бібліотеці імені Короленка був створений літературний музей. Також Наталя Харакоз була членкинею міського товариства греків і входила до складу журі всеукраїнських олімпіад школярів, що проводяться Федерацією грецьких товариств України.

Наталя Георгіївна мала профеміністичні погляди, вважаючи, що жінка також має брати активну участь у житті міста, працювати та керувати.

Написали лише одне слово — «померла»

Після початку пандемії коронавірусу у 2020 році Наталя Георгіївна свідомо обмежила спілкування з родичами, оскільки переживала за здоров’я своє і своєї родини. Ганна спілкувалася з бабусею телефоном, періодично приносила продукти.

Через такий формат спілкуванням онука яскраво запам’ятала останню зустріч.

«Я прийшла, як завжди, щось принести. Я також часто зайнята через роботу, але у той день ми довго спілкувалися. Не було дистанції, як під час ковіду. Ми обійнялися, чого давно вже не було. І це впало в очі», — згадує дівчина.

Це було у лютому, саме напередодні початку повномасштабного вторгнення. А останній раз онука говорила з бабусею 2 березня. Перед тим, як український зв’язок остаточно зникне у місті.

Родину Ганни, як і тисячі інших маріупольців, розділила війна. Люди могли жити на одній вулиці, але через постійні обстріли не мали змоги дійти один до одного. І, відповідно, не знали, чи живі вони.

Ганна виїхала з міста разом з чоловіком у середині березня. Якийсь час подружжя жило в окупованому Бердянську. Саме там Ганна побачила відомі на весь світ фотографії зруйнованого будинку своєї бабусі, що розташований біля Центрального ринку.

Дев’ятиповерхівка почорніла від пожеж, вікна з вцілілим склом можна перерахувати по пальцях, поруч з будинком розтрощена зупинка громадського транспорту, а посеред самого будинку зіяє діра розміром з цілий під’їзд.

«Я не дуже добре з того фото зрозуміла, де вікна бабусиної квартири, чи вціліла взагалі ця квартира. Але знайшла групу будинку у месенджері і відправила туди це фото і фото своєї бабусі, щоб дізнатися, чи жива вона. Багато хто писав тоді, що люди шукають родичів і друзів за допомогою щасливих фото, де люди добре одягнені, чисті. А у підвалі вони зовсім інші, тому важко зрозуміти», — каже Ганна.

Врешті решт, якась дівчина відповіла їй і повідомила, що бабуся жива і що вона переховувалася у підвалі сусіднього будинку.

«Я дуже зраділа і здивувалась, як вона змогла туди потрапити. Так, бабуся активна, але все ж у поважному віці. Пізніше у цей чат я знову відправила фото бабусі та хтось мені написав лише одне слово “померла”. Спочатку був шок. Я ставила додаткові запитання, але люди мовчали. Тож я стала сумніватися. Довго не знала, як повідомити про це родичам, хоч і зв’язку з ними стабільного в мене не було», — згадує дівчина.

Двічі похована 

Ганна продовжувала шукати хоч якісь дані про бабусю і так вийшла на голову ОСББ бабусиного будинку. Жінка розповіла їй, що пані Наталя померла 29 березня. Після влучання у її будинок, вона прожила у підвалі сусіднього дому ще майже два тижні. І там померла від нелюдських умов. Холод, нестача сну, харчування, стрес і відсутність ліків призвели до цього.

Люди, що були у підвалі разом з нею, поховали її між будинками у братській могилі разом з іншими людьми, що загинули раніше від міни, яка прилетіла, коли вони готували їжу на вогнищі.

Коли родичі Ганни повернулися у місто, вони одразу пішли на місце поховання Наталі Георгіївни. Але там її вже не було.

«Сусідка розповіла, що одного дня приїхали “росіяни чи “днрівці” викопали тіла та увезли”. Чесно, в мене був шок. Куди увезли, ніхто не знав. У червні її вдалося знайти. Лише завдяки тому, що сусідка поклала до кишені записку з її ім’ям та прізвищем. І коли росіяни викопали її тіло, то внесли її ім’я в якусь базу даних свого імпровізованого моргу», — каже Ганна.

Коли родичі Наталі Харакоз назвали її ім’я у морзі, родичам повідомили, де тепер похована жінка. Родичі, як змогли, облаштували могилу Ганниної бабусі — поставили хрест і поклали квіти.

Зараз Ганна вибралася з окупації і живе на підконтрольній українській владі території. Щоб вшанувати пам’ять Наталі Георгіївни, вирішила випустити збірку прози її авторства, що раніше не публікувалася. Вона самостійно опрацювала рукопис і знайшла видавництво для друку. І зараз збирає гроші на друк книги бабусі. Для цього потрібно 40 тисяч гривень.

Ганна не може визначитися з накладом друку, бо кожен день є ризик того, що їй знову доведеться переїжджати кудись, а книжки забрати з собою не вийде, бо такі речі зазвичай не входять у список тривожних валізок. 

Ганна почала власноруч виготовляти еко-торбинки з патріотичними малюнками і цитатами з творчості бабусі.

«Я почала їх робити для своєї психологічної підтримки та розрядки. Але водночас це буде якась пам’ятка, щоб більше людей дізналося про бабусю. Не всі, наприклад, куплять книгу, але така пам’ятна річ про неї у них будуть», — вважає Ганна.

Якщо ви хочете підтримати друк збірки з творами Наталі Харакоз, можна придбати екоторбинки від її онучки на її сторінці в Інстаграмі.

***