«Я оточення не боюсь – у 2014 нікуди не тікала, і зараз не поїду»: як живе Краматорськ за менш ніж 20 кілометрів від лінії зіткнення

Краматорський напрямок давно фігурує у щоденних зведеннях Генерального штабу. Остання агломерація Донеччини, підконтрольна Україні, постійно обстрілюється – раніше умовно безпечні Слов'янськ, Дружківка та Краматорськ уже не викликають такої довіри, як іще рік тому – зараз це міста, в яких досить легко щодня «зловити» щонайменше уламок від збитого дрона або ракети.

Майже щотижня місцевих стрясають трагічні новини про потрапляння снарядів у будинки – як приватні, так і багатоповерхівки, в яких досі живуть сотні дітей. І попри очевидний ризик бути убитими у себе ж удома, краматорці свідомо обирають лишатися під ракетами та ударними безпілотниками, тримаючись за досить примарну надію, що останній «шматочок» Донецької області втримається та не буде зруйнований за принципом випаленої землі – як Бахмут, Авдіївка, Торецьк, Костянтинівка та десятки інших населених пунктів.

Місцеві, на чиїх очах надзвичайники рятують (або ж не встигають) цивільних, бідкаються – покинути своє господарство вони не можуть, навіть якщо це вже побитий уламками будинок, в якому не завжди є комунікації. Їхня надія на краще й оптимізм тісно переплетені з трагічним вердиктом, з яким вони ознайомлені – що шансів на життя у Краматорську обмаль. І зізнаються, що не хочуть, але будуть лишатися тут до останнього – «виживати». Тож на що сподіваються місцеві, як гуляють і працюють під вибухами, і що таки може змотивувати їх на переїзд у безпечніший регіон – дізнавалися журналісти Східного Варіанта. 

Життя під обстрілами

На сьогодні у Краматорську лишаються, за різними даними, від 50-60 до 80 тисяч мешканців. Зокрема, у поліції Донецької області в коментарі Східному Варіанту зазначили, що взимку населення місто знаходилося в межах 60-70 тисяч. Люди, які здебільшого вже виїжджали в евакуацію на початку вторгнення, повернулися з різних причин. Серед них, як розповідають у Краматорській міськраді, близько 2200 дітей, серед яких 380 – діти-сироти або позбавлені батьківського піклування. 

Зважаючи на ситуацію на напрямку, багато місцевих зазначають: військовій адміністрації уже було б доцільно видати рішення про примусову евакуацію неповнолітніх, оскільки перебувати в місті уже небезпечно – не кажучи вже про відвідування дитячих майданчиків чи решти розважальних закладів. Проте поки лінія зіткнення відносно далеко – батьки з дітьми живуть у Краматорську. І на вмовляння не піддаються – ні коли їх вмовляють на переїзд працівники спецслужб чи адміністрації, ані коли це роблять сусіди.

Мешканка Краматорська Олена Перепелиця пригадує, як родина з двома дітьми, які мешкають поруч із її будинком, виїжджала у 2022 році з Краматорська – невдовзі після атаки авіабомби на залізничний вокзал. Тоді вона допомагала жінці збирати речі й була впевнена, що вони більше не повернуться в місто – принаймні допоки не закінчиться війна. Однак кілька місяців тому вони приїхали – після евакуації за кордон, а потім – нетривалого життя в центрі України. 

«Умови були нормальні: кімната в гуртожитку, поділена на дві частини – для дітей і дорослих. Своя кухня, гаряча вода, гуманітарка – все було. Роботу навіть сусідка знайшла, але пропрацювала лише кілька місяців, бо повернулася сюди. Чому?.. Бо чоловік тут. Важко без нього. Він не виїздний, жив у їхньому будинку, а вона там сама, з двома дітьми. Це важко, я її трохи розумію. Але все одно ризик за життя для мене страшніший», – каже жінка, тримаючи в руках два великих пакети. Певним чином вони, наповнені продуктами, ліками та дитячими памперсами, є однією з причин, чому вона лишається у Краматорську – бо допомагає сусідам з піклуванням про молодшу дитину. 

Олена Перепелиця додає, що вмовляла подружжя виїхати разом – роботи в прифронтовому місті небагато, можливостей навчання чи розвитку дітей – обмаль. На це сусіди заперечили категорично – мовляв, життя поза домом набагато дорожче, тому вони обирають жити «в рідних стінах», хоч і під російськими ракетами. 

«Таких сімей зараз дуже багато повертається. На це сумно дивиться, бо в місті немає де дітям погуляти. Дитячі майданчики? Так поруч немає ніяких укриттів. Коли прилітає – то тут не лишається ні карусель, ні під’їздів. Навчання немає, відпочинку від постійних вибухів немає. Може, в когось є бункер якийсь прихований, але я про такий не знаю», – розповідає жінка.

Олена додає: за її спостереженнями, родин із дітьми та молодь зараз почала значно активніше повертатися в прифронтове місто. Попри те, що відстань до зони бойових дій і так замала, вони часто розглядають місто як локацію, де планують прожити щонайменше все літо. Однак чи це реально – питання з зірочкою. 

«Раніше я бачила, як повертаються старенькі, які їхали звідси разом із дітьми. Їх ще можу зрозуміти – тут у них пройшло все життя, почалася старість – їм нічого, крім дому, не треба. Але людям по 25-45 років ще можна збудувати власне життя. Навіщо його тут губити – я не розумію», – каже Олена. 

Сама ж жінка тимчасово живе в Краматорську, проте наголошує – надовго лишатися ту не планує. На початку літа планує вже їхати в іншу область, однак хоче вмовити сусідів із дітьми поїхати з нею. 

«Поки що вмовляю, а далі побачимо, як буде. Страшно і за них, і за себе», – додає співрозмовниця. 

Водночас у місцевих магазинах продавчині зауважують: з потеплінням до них справді почало заходити все більше молодих покупців. Зокрема, підлітків та дітей – деякі з них повернулися з батьками тимчасово, на канікули або вихідні, а дехто уже став «постійником». 

«Можливо, діти просто почали виходити на вулицю, бо потепліло, можна нарешті зустрітися з кимось. Бо взимку дітей чи підлітків, взагалі молоді до 25 років, було не так багато серед цивільних. А зараз заходять компаніями, скупляються, всі в хорошому настрої. Людей також багато – менше, ніж до війни, але в кілька разів більше, ніж рік тому», – зауважує одна з продавчинь супермаркету в центрі Краматорська. 

«У Краматорську живу повноцінно – тут ситуація була стабільніша, ніж у Дніпрі» 

Для багатьох краматорчан питання евакуації поки що навіть не на часі – ані попри КАБи, які щодня прилітають на напрямок поблизу міста, ані через дрони, які цілодобово пильнують за переміщенням у самому Краматорську. Окупанти кілька разів уже публікували світлини як докази – вони спостерігають за тим, як живе прифронтовий населений пункт. І це також не зупиняє людей від рішення лишитися жити вдома. 

Світлана Яковенко, мешканка Краматорська, була в евакуації уже двічі – навесні 2022 року (прожила в Луцьку майже рік), та у 2024, коли на кілька місяців виїхала в сусідню область, аби там перечекати осінь та зиму. Зізнається, що останнім часом думки про переїзд знову з’являються, проте досить швидко зникають – досить подивитися на ціни на орендоване житло у Дніпрі чи Павлограді. 

«Житла доступного (за ціною – ред.) – немає. Роботи також немає, оскільки зараз переселенців більше, ніж вакансій. Як жити в іншому місті я просто не уявляю. Тому як і куди мені їхати? У Краматорську в мене своя квартира, є гаряча вода, електроенергія, працює газова колонка – я живу повноцінно. А востаннє, коли я виїжджала у Дніпро, довелося пів зими пройти без світла, бо його постійно вибивало через обстріли. Я в сусідів запитувала – тут ситуація була навіть краща, стабільніша. До того ж тут я працюю прям біля будинку, що дуже зручно. А де мені шукати гроші на життя в іншому місті, якщо там середня зарплата – така, як і місячна оренда квартири?» – зауважує жінка. 

Разом з тим Світлана зауважує: вона розглядає варіанти переїзду, які публікують у місцевих спільнотах або волонтерських чатах. Серед них часто зустрічаються пропозиції безкоштовного житла, особливо – у селах чи СМТ. 

«За освітою я вчитель навчальних класів, але пропрацювала в школі лише кілька років. З освітою зараз у населених пунктах буває тяжко, тому розглядаю варіанти, що зможу переїхати в якесь село біля міста й там викладати. Але лише за умови працевлаштування й безкоштовного житла. Таких кілька вакансій уже було, але занадто далеко. Інколи ж шукають вчителів окремих предметів – фізики чи математики, наприклад. Я ж чекаю, коли десь знадобиться освітянин для перших класів – і тоді, думаю, поїхала б», – каже Світлана Яковенко. 

Водночас Костянтин, місцевий житель, з посмішкою зауважує: він про евакуацію з Краматорська навіть не думає – ані зараз, ані в розрізі найближчих місяців. Впевнений, що місто вистоїть, і орієнтується на досить чіткі кроки від влади. Зокрема, декоративні насадження в місті, які комунальники кілька тижнів поспіль стрижуть або рівняють. 

«Чи це робили б, якби був реальний ризик оточення чи окупації? Я так не думаю. Я впевнений, що все буде нормально, ніхто сюди не зайде. По-перше, є більш нагальні напрямки, на які росіяни наступають – Покровський і Торецький. Їм до нашого міста ніякого діла немає, тому я нікуди не їду й не поїду», – з посмішкою наголошує чоловік. 

Його супутниця Наталія додає: вона в Краматорську живе з 2002 року, з того часу нікуди за межі області майже не виїжджала – всього вистачало на Донеччині: як роботи, так і локацій для відпочинку. Тому в те, що невдовзі доведеться екстрено їхати з міста, також не вірить. 

«Я часто вечорами дивлюся огляди астрологів про те, що нас чекає. в майбутньому. Надовго вперед не дивлюся, а от на найближчі 2-3 місяці. То всі кажуть, що все буде нормально, ніяких переїздів попереду не буде, дехто взагалі бачить перемогу України. Я в це прям не вірю, але в те. що в Краматорську можна буде спокійно жити найближчими місяцями – так. Я це відчуваю. У мене як у 2014 не було бажання нікуди їхати – така чуйка була, так вона й зараз є», – зауважує жінка. 

Слід зауважити, що місто щодня підпадає під російські обстріли. Дронами окупанти цілять як у цивільні будинки, так і в промислові об’єкти. Зокрема, останніми тижнями не було жодної доби, коли російські вояки не атакували б ударними дронами місто або його околиці. А трагічна тенденція поліції та прокуратури майже щодня публікувати дописи про чергових загиблих уже сприймається не як відчай, а як частина буденності, від якої з Краматорська неможливо втекти. 

«Наступний приїзд на адресу може вже бути реагуванням на вибух через влучання снаряда» 

Правоохоронці ГУНП у Краматорську зауважують: вони бачать, що місто живе, і в ньому тисячі людей намагаються жити та навіть будувати плани на майбутнє. Однак на своїй роботі Олександр, поліцейський, все частіше виїжджає на ті ж адреси, з яких родини ще кілька днів тому відмовлялися виїжджати. І зараз це приїзди не задля евакуації, а для порятунку людей, а потім – документування чергового воєнного злочину країни-окупанта. 

«Ми намагаємося зробити все, щоб життя у Краматорську було: реагуємо на виклики, патрулюємо, слідкуємо за обстановкою у місті. Але війна за 15 кілометрів від міста, промзона вся в дірках, де ще лишилася – бо інакше вона випалена й розбита тими ж дронами чи снарядами. Тому цю ілюзію життя я розумію, але реальність – інша. І якщо зараз родина не встигає виїхати, бо не хоче кидати будинок або якесь майно – вже ніхто не може дати гарантії, що через тиждень ми не приїдемо на виклик, що за їх місцем проживання стався приліт», – зауважує поліцейський.

***

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів